Login


Трибуна Праці
Сайт суспільно-політичної газети Іванківського району Київської області

    

Іванківщина в фото     Скопич

A+ R A-


І ГІТЛЕР СПОДІВАВСЯ ПЕРЕМОГТИ ТАКИХ?!.

E-mail Печать PDF



alt


alt


Кілька днів тому журналістська доля подарувала мені зустріч, яку  пам’ятатиму до кінця днів своїх…

Вона, доля, в образі нашого земляка Валерія Годуна, колишнього військового-ракетника, завела в мій робочий кабінет останню в Україні – серед живих – людину, яка в 1943 році під час Великої Вітчизняної війни повторила подвиг дніпропетровчанина Олександра Матросова – закрила своїм тілом амбразуру фашистського дзота  (стаціонарної дерево-земляної вогневої точки). І з 12 кулями, які прошили його тіло, волею тієї ж всемогутньої долі – своєї – вижила. Та ще й залишає досі яскравий, змістовний, багатогранний слід на землі, як то мовиться.

Мова – про Петра Олексійовича Філоненка, уродженця Харківщини, нинішнього киянина. Кот-рий справді чудом залишився живим, після війни пішов у міліцію й закінчив службу там у званні полковника. І хоч нині йому вже 83 роки, ще й досі займається активною громадською діяльністю по героїко-патріотичному вихованню підростаючих поколінь наших сучасників.

А ще за роки свого життя – так теж розпорядилася його доля – він взяв участь, як актор, у зйомках понад 130 художніх фільмів. І хоч це були ролі епізодичні, другого плану, зате в кінострічках відомих, широко популярних, за участю знаменитих артистів.

А коли скульптору Вірі Мухіній треба була модель для створення пам’ятника М. Щорсу (пам’ятаєте, цей герой громадянської війни зображений верхи на коні на бульварі Шевченка в Києві?), знову ж таки ідеально підійшов Петро Філоненко.

У ході розмови я прямо запитав Петра Олексійовича: “А що ви думали в той момент, коли навалились своїм дитячим тілом на смертоносний ствол ворожого кулемета?”

– Я був сином полку, мав 13 років. От і подумав: сім’ї ще немає, мені це зробити найлегше... Матір, правда, було жаль... А перед наступом полковник Кудряшов якраз розповідав про подвиг О. Матросова... Але я, підповзши до того дзота, зробив інакше: збоку, плечем закрив амбразуру. Обпекло, мов кип’ятком, одразу, але не відкинуло: я міцненьким хлопцем був... Фашист перестав стріляти, штовхає мене стволом – вперед, вліво, вправо, а я тримаюсь... Зрештою, йому вдалось відкинути мене, вже непритомного, але час було виграно: бійці нашого батальйону перебігли смертельну полосу і прорвались до автошляху...

Мій співрозмовник показує фото в своїй книзі, виданій три роки тому. (Називається це унікальне видання “Война глазами юного солдата”). На ньому – момент поховання радянських воїнів, загиблих у тому бою під селом Тумарівка (Бєларусь). В одній з трун лежить... він. Як потім йому розповіли, було прощання живих з мертвими, промова командира, салют. Труни забили великими цвяхами і понесли до ями. І тут з першої почувся важкий хрип... Солдати-узбеки зі страху ледве не впустили свою ношу.

– Чуєш? Може, живий? А ми його – в могилу...

Витягнули поспіхом ті великі саперні цвяхи, підняли кришку. Так і є – дихає!..

Петро Філоненко витримав за майже півроку 12 операцій. До п’ятої, розповідав йому професор Гедзь, хірург військового госпіталю в грузинському місті Цхалтубо, не було впевненості, що залишиться жити.

А матері тим часом прийшла вже друга похоронка на нього – за той час, як у 1941-му втік з дому на фронт одинадцятилітнім!..

За браком місця в цьому газетному номері не можу детальніше розповідати про цю надзвичайно унікальну людину. Сподіваюсь, що колись з’явиться така можливість. Але ось про такі ще факти слід сказати.

Лише в 2008 році, при реставрації пам’ятника на тій братській могилі поблизу м. Бобруйська, зі списку загиблих вилучили прізвище українця Петра Олексійовича Філоненка.

Щодо його книги. Її назву сформулював ще в 1941 році фронтовий кореспондент, у майбутньому – відомий поет і письменник  Костянтин Симонов. Познайомившись з 11-річним хлопчиною, він навіть присвятив йому вірш. А побачивши перед собою не лише дитину-воїна, а й обдаровану людину, яка має особливий талант і сприймати дійсність,  і розповідати, Симонов  мовив фразу, яку Філоненко  пам’ятає й досі:

– Закінчиться ця проклята війна, і  ми  напишемо з тобою книги: я – про “живих і мертвих”, а ти, Петя, про війну, бачену очима юного солдата. Якщо залишимося живими...

Сивочолий, міцно складений тілом і духом ветеран подарував мені цю свою книгу – єдину в нього, важковистраждану, щиро правдиву. “Таких книг про Велику Вітчизняну  ще не було” – цим твердженням завершується вступна стаття видавця до неї. Я теж це зрозумів, ознайомившись з її змістом.

…І Гітлер сподівався перемогти таких людей, такий народ?!.  Пророче мовив колись Олександр Македонський: “Хто до нас з мечем прийде – від меча й загине!”.

Павло СМОВЖ.

На знімках: П.О. Філоненко, 1943 р.; в редакції “Трибуни праці” 26 квітня 2013 р. (справа – В.І. Годун).